For the first time, life in Ireland doesn’t feel Temporary

Through Immigrant Eyes is a series of columns by Viktoriia Kantseva, a Ukrainian mother and immigrant living in Cavan. She is a certified psychologist and content creator with over 23,000 followers on TikTok alone...

When news broke about the new pathway for Ukrainians after Temporary Protection ends, Ukrainian group chats suddenly became very busy. Links were flying from one chat to another. Some people were already reading through the details, others were trying to understand what it would mean in practice, and everyone seemed to have an opinion. After four years of living with uncertainty, any news about the future tends to get people’s attention very quickly. Because, in many ways, the present is no longer the difficult part. Most of the Ukrainians I know are working. We pay rent, bring our children to school, complain about grocery prices and collect Dunnes Stores vouchers like they are a national sport. Life has long since stopped feeling temporary.

(Scroll down for the Ukrainian translation)

When we first arrived in Ireland, nobody was making five-year plans. We filled in the forms we were given, tried to understand unfamiliar systems and hoped the war would end quickly. At the time, Temporary Protection felt exactly what its name suggested: temporary. Most people believed they would eventually return home. Then one year passed. Then another. Then another…

Every extension brought relief because it meant stability for a little longer. At the same time, each extension came with the same unanswered question waiting at the end of it. — What happens next? Somewhere along the way, the word “temporary” started sounding a little strange. There is a contradiction in the lives of many Ukrainians here.

We sign leases, buy furniture, learn how the healthcare system works, know exactly which aisle in supermarkets has the best offers, and start recognising familiar faces in our local towns. We build routines. We settle in.

Life stops feeling temporary long before your status does. Especially if you have children. Four years is a long time in a child’s life. For adults, those years can feel like a chapter we clearly remember: arriving, adapting, finding work, learning how things operate and slowly rebuilding a sense of normality. For children, four years can be an entire phase of childhood. Some Ukrainian children started school in Ireland and have never known anything different. Their closest friends are here. Their favourite teachers are here. Their football teams, dance classes and birthday parties are here.

My daughter is very different from the little girl who arrived here in 2023. Like many parents, I sometimes find myself wondering whether she will remember Ukraine the way I do, or whether Ireland will become the place she remembers most clearly as home. And the longer the war continues, the harder it becomes to answer what seems like a very simple question: “When are you going home?”

For some people, the answer is clear. For others, it isn’t. Some homes have been destroyed. Some towns are still under constant attack. Some people could physically return, but not to a life that feels safe or stable. That is probably why this announcement has meant so much to so many people.

What surprised me most was how realistic the conditions seem. If I’m honest, many Ukrainians expected something much stricter. Higher income requirements. Very limited numbers. A system that would only work for a small group of people.

Instead, Ireland has proposed something that feels achievable. Work. Support yourself. And build your life. In many ways, it reflects what most people have already been trying to do since they arrived. I also appreciated the tone of the announcement itself. The government openly acknowledged the contribution Ukrainians have made during their time here. That matters. Because gratitude has always gone both ways.

Ireland gave people safety when they needed it most. In return, Ukrainians found jobs, opened businesses, paid taxes and became part of communities across the country. When the details were finally announced, my first reaction was relief. There are still questions, and there are still people whose situations are much more complicated than mine. Older people, people with disabilities, single parents balancing work and childcare.

Further measures are expected later this year, and I hope those who are most vulnerable will receive the support and certainty they need as well. As for our family, we are likely to meet the new requirements. We work. We rent our home. We support ourselves without relying on social welfare. And for the first time in a long time, I find myself looking at the future a little differently. For years, conversations among Ukrainians often ended the same way. “We’ll see what happens.”

Maybe that is why this announcement feels so significant. It is not really about Stamp 4, paperwork or immigration rules. It is the possibility of finally stopping the countdown on a life that has felt temporary for far too long.

Five words that mean something different now...

1. Temporary: Four years ago, most people thought it would mean a short stay. As the years passed, the word became much harder to define.

2. Home: For many Ukrainians, it is no longer a simple question. Some homes have been destroyed, others remain under constant threat, and many families now have strong ties to life in Ireland.

3. Community: What began as emergency support groups and information chats gradually became friendships, school connections and local networks.

4. Future: For years, it felt impossible to look too far ahead. The recent announcement has changed that conversation for many Ukrainian families and given them something they have not had for a long time — a chance to plan.

5. Gratitude: Ireland offered safety when it was needed most. Four years later, many Ukrainians remain deeply grateful for that support and for the opportunity to build a life here.

Вперше за довгий час, життя в Ірландії не здається тимчасовим

Коли з’явилася новина про новий дозвіл на перебування для українців після завершення дії Тимчасового Захисту, українські чати буквально ожили. Посилання пересилали один одному, люди ділилися уривками статей, намагалися розібратися в деталях і зрозуміти, що все це означатиме на практиці.

Після чотирьох років життя в невизначеності, будь які новини про майбутнє привертають увагу дуже швидко. Бо для багатьох із нас сьогодення вже давно перестало бути найскладнішою частиною цієї історії.

Більшість українців, яких я знаю, працюють. Ми орендуємо житло, водимо дітей до школи, скаржимося на ціни в магазинах і активно збираємо ваучери ірландських супермаркетів. І ззовні може здаватися, що життя українців давно перестало бути тимчасовим.

Коли ми тільки приїхали до Ірландії, ніхто не будував планів на п’ять років вперед. Ми заповнювали документи, які нам давали, намагалися зрозуміти нову для себе систему і сподівалися, що війна закінчиться швидко. Тоді Тимчасовий Захист сприймався саме так, як він і називався — як тимчасове рішення.

Більшість людей були впевнені, що рано чи пізно повернуться додому. Потім минув рік. Потім ще один. І ще один ..

Кожне продовження статусу приносило полегшення, тому що означало трохи більше стабільності. Але разом із цим щоразу залишалося те саме питання, на яке ніхто не мав відповіді:

— Що буде далі?

У якийсь момент слово «тимчасовий» почало звучати дивно. Бо в житті багатьох українців в Ірландії є певне протиріччя. Ми підписуємо договори оренди, купуємо меблі, розбираємося в місцевій системі охорони здоров’я, знаємо, в якому супермаркеті вигідніші акції та які продукти краще купувати саме там. Ми впізнаємо людей на вулицях своїх містечок і поступово обростаємо звичками. Ми облаштовуємо побут. Вкорінюємося. І життя перестає бути тимчасовим набагато раніше, ніж це відбувається по документах.

Особливо якщо у вас є діти.

Чотири роки — це дуже багато в житті дитини.

Для дорослого це може бути низка життєвих обставин: приїзд, адаптація, пошук роботи, пошук житла, поступове повернення до нормальності. Для дитини чотири роки — це ціла частина дитинства. Деякі українські діти почали ходити до школи вже тут і фактично не пам’ятають іншого життя. Тут їхні друзі, улюблені вчителі. Тут футбольні тренування, танці, дні народження та всі ті маленькі речі, з яких складається дитинство.

Моя донька сьогодні зовсім не схожа на ту маленьку дівчинку, яка приїхала сюди у 2023 році. І іноді я замислююся, чи буде вона пам’ятати Україну так, як пам’ятаю її я. Чи, можливо, саме Ірландія стане для неї тим місцем, яке вона колись називатиме домом без жодних вагань. І чим довше триває війна, тим складніше відповісти на, здавалося б, просте запитання:

«Коли ви повернетеся додому?»

Для когось відповідь очевидна, а для когось — ні. У когось дім зруйнований. У когось рідне місто досі живе під постійними обстрілами. Хтось міг би фізично повернутися, але не до життя, яке можна назвати безпечним чи стабільним. Мабуть, саме тому ця новина викликала такий ажіотаж серед українців.

Найбільше у новому, перехідному, дозволі на перебування, мене здивувало те, наскільки реалістичними виглядають запропоновані умови. Якщо чесно, багато хто очікував значно жорсткіших вимог. Вищих порогів доходу, обмеженої кількості місць чи системи, яка підійшла б лише невеликій групі людей.

Натомість Ірландія запропонувала рішення, яке виглядає досяжним:

Працюй. Забезпечуй себе.

Будуй своє життя самостійно.

І якщо задуматися, саме цим більшість українців і займаються останні кілька років.

Мені також сподобалося, яким був тон самого оголошення. Держава відкрито подякувала українцям за внесок, який вони зробили за цей час. І для мене це важливо, тому що вдячність завжди була і буде взаємною між українцями та ірландцями.

Ірландія дала людям безпеку тоді, коли вони потребували її найбільше. Українці в свою чергу: працювали, відкривали бізнеси, сплачували податки, ставали частиною місцевих громад і будували життя поруч зі своїми ірландськими сусідами.

Коли всі деталі стали відомі, моєю першою реакцією було полегшення. Так, звісно питання ще залишаються. Так, є люди, чиї життєві обставини набагато складніші за мої. Літні люди. Люди з інвалідністю. Одинокі батьки, які поєднують роботу й догляд за дітьми. Восени уряд обіцяє представити додаткові рішення для тих, хто перебуває у вразливому становищі. І я дуже сподіваюся, що ці люди також отримають необхідну підтримку та визначеність.

Що стосується нашої родини, ми, швидше за все, відповідатимемо новим вимогам. Ми працюємо, орендуємо житло, повністю забезпечуємо себе самостійно. І вперше за дуже довгий час я помітила, що дивлюся на майбутнє трохи інакше.

Багато років розмови між українцями часто закінчувалися однаковими словами: «Побачимо, що буде далі». Можливо, саме тому ця новина здається такою важливою. Бо насправді вона не про Stamp 4, документи, і навіть не про імміграційні правила.

Ця новина — про можливість нарешті перестати жити з відчуттям, що час постійно спливає.

Про можливість зупинити внутрішній зворотний відлік життя, яке надто довго залишалося тимчасовим.

* This article was published with support from the News Reporting Scheme